Професія медичного працівника — одна з небагатьох, про яку говорять як про покликання. Хартії працівників охорони здоров’я навчає, що діяльність працівників медичної служби має високу вартість, оскільки служить життю.
Діяльність лікаря є «формою християнського свідчення». Його професія наказує берегти життя людини від моменету зачаття до природної смерті та служити йому.
Ідеал лікаря, якого хоче бачити людство, це людина на високому духовному і моральному рівнях, із доброю професійною підготовкою, чутлива до інших, альтруїстична. Взірцем для лікаря повинен бути Христос. Християнський підхід до здоров’я, хвороби та лікування має, очевидно, враховувати цей взірець Ісуса, який є Спасителем і Лікарем не лише душі, але й тіла.
На сторінках Євангелія знаходимо багато випадків зцілення: вони є частиною «доброї новини», суттєвим елементом активного життя Христа. Христос зауважує і розуміє людське страждання, а навіть більше, Він сам приймає та переносить страждання. Христос не обмежується лише розумінням іншої людини в її стражданні, Він приходить із конкретною допомогою: зцілює хворих, втішає пригнічених, годує голодних, зцілює людей від сліпоти, прокаженості, різних каліцтв, навіть повертає до життя. Спаситель є чутливий до кожного людського страждання — до страждання як душі, так і тіла.
Турбота Христа про хворих — це елемент проголошування Божого Царства. Є водночас образомповного спасіння. Чуда, зцілення, воскресіння, підкреслюють Його милосердя та любов, яке охоплює цілу людину, у всіх вимірах її існування, у всіх її життєвих ситуаціях. Папа Пій ХІІ називає Христа божественним Лікарем людства, Лікарем цілої людської природи. Прообраз Христа-Лікаря маємо вже у Старому Завіті: «Бо Я, Господь, хочу бути твоїм лікарем» (Вих. 15, 26). Новий Завіт говорить нам про те, що не потребують лікаря здорові, але хворі (Лук. 5, 31–32).
Торкаючись релігійного аспекту покликання, потрібно підкреслити, що лікар може розглядати свою діяльність як можливість наслідувати Христа, як служіння Йому. Виконувати добре своє покликання — це пам’ятати про те, що пацієнт — це завжди особа, тому ніколи не можна його інструменталізувати; потрібно дивитися на нього як на духовно-тілесну єдність; пам’ятати про його духовний вимір (через хворобу людина страждає не лише фізично, а духовно); до хворого не можна ставитися лише як до клінічного випадку, носія хвороби, лікар має шанувати конкретну людину, з її неповторною історією як здоров’я, так і хвороби. Важливо налагодити з пацієнтом особливі відносини, уміти щиро порозмовляти, порадити, дати надію; бути простим і лагідним; пам’ятати, що пацієнт має право на пропорційну медичну й санітарну опіку.
Лікар — це той, хто шанує автономію пацієнта, пам’ятаючи що для початку терапії потрібна згода пацієнта або його рідних.
Лікар — це та особа, яка, лікуючи хворого, має допомогти йому більшою мірою бути людиною, можливо, допомогти віднайти людині її велич і гідність, незважаючи на приниження й обмеження, яке вона відчуває через хворобу, віднайти сенс життя і виконати своє покликання. Саме лікар повинен також допомогти хворому усвідомити, що здоров’я великою мірою залежить від самої людини, від того, який спосіб життя вона веде.
Віруючий лікар може допомогти хворій людині віднайти надію на подальше життя, а також зрозуміти таємницю страждання і смерті, якщо хвороба неухильно веде до смерті. Є й інша сторона медалі: розглядаючи свою професійну діяльність як служіння Богові і людям, лікар відкриває особливий сенс свого життя і знаходить силу долати труднощі, із якими стикається. Йому також легше прийняти обмеженість своїх знань, можливостей та власного безсилля в деяких ситуаціях, коли живе за принципом «зроби те, що від тебе залежить, а решту залиш Богові».
Автор: о. Руслан П’яста, голова комісії УГКЦ у справах душпастирства охорони здоров’я
Джерело: zdorovia
Фото: nigeriana